ГОЛОС

Цей голос…Раптом, я згадала,
Коли почула, бо колись його кохала,
В минулих днях, коли літала й кохання відстанню тримала.
І вічністю все виміряла.
Де потім сплетені тіла все золото любові вимовляли,
Обіцянки таємні ми давали, бо ми  назавжди вже з ‘єднали
Одне із одним, я це знала…
Але від себе не чекала,
Що я тебе іще кохаю, кохала й буду так кохати.
Щось більш за мене не зламати, не можу я контролювати
Це почуття…
Я знов сльозою йду тобою і словом стримую тебе,
На дні душі ховаю все. Лише людина це знесе.
Й обманюю саму себе.
Без каяття…
Можливо, ще єдиний дотик — заплющать очі всі в партері.
Наш всесвіт ще тримає двері  для пам’яті. Повітря подих
Перед розлукою буття.
З цієї старої землі,  коли могла, то відлетіла б,
Я б землю матінку просила, мене чекати ті години,
Коли ти візьмеш серце в ня.
Про цю маленьку перемогу, я б не писала засторогу,
Я би лише молила  Бога, щоб дав тобі одну вимогу 
Облишити моє  життя.
Але тебе іще кохаю, Кохала й буду так кохати,
Так, як дитину любить мати, неначе вічністю плекати
Неначе  кармою вмирати, коли не можеш більш тримати
Кохання це. Чи так можливо? Хто ж це зна?